Кілька років тому я майже нічого не знала про особливості нашої психіки. Наше суспільство майже не цікавиться цими знаннями.
Ранні дитячі травми схожі на переломи.
Кістки виросли, але де ламалося час від часу болить – щось деформувалося чи залишився шрам. У складніших варіантах — усі три вищеописані випадки одночасно, ще й не один раз.
Не вдасться відростити нову ногу чи руку замість старої чи закласти новий корінний зуб, де була дірка.
Але точно можна вставити імплант схожий на рідний зуб із гарного матеріалу.
Спочатку буде гострий і ниючий біль. Біль що вивертає.
«Навіщо я в це вплутався?»,- виникають думки. Анестезіологи, лікарі, антибіотики, не швидкий процес асиміляції.
А потім видих. Приживається.
Я більше не почуваюся неповноцінним. Починає ставати зручно та добре.
У рази зручніше, ніж раніше. Ейфорія. Довгоочікувана.
Далі – досвід.
Починаєш бачити таких самих, інших і тих, хто тільки на початку шляху. Також тих, хто страждає на дискомфорт і тих, хто нічого не хоче змінювати.
Розумієш різницю, що новий зуб все одно не рідний і вчишся з ним жити. З його особливостями. З огляду на них.
З розумінням, що ніколи не буде ідеальних своїх зубів.
З вдячністю, що можеш не почуватися неповноцінним.
З прийняттям.
З досвідом та любов’ю, дбайливістю до себе, такого особливого.
